День гніву - Страница 40

— Від тебе, що gente й natione Polonus, дивно це чути, мості Ґжибовський, — перервав йому Рославець, — якби не гасло…

— То мав би ти мене за конфідента пана Потоцького? — скелястий шляхтич гірко засміявся. — Я не за те терпів по вежах, я не за те карався. Тут мені в серці накипіла кривда за люд ваш і наш, і доти мойого життя, доки битви за свободу найпростіших людей. Слово моє спом’яніть: пан Хмельницький тільки знам’я підніс, тільки іскру верг, але пожежа піде сама — через Україну, Білорусь, Литву… Не ми одні, в Німеччині й в Англії теж горить…

«Те, що я казав, — прошепотів Римша, — з уст мені виймає псубрат. З ним півсвіту перейдеш. Цей з болю йде, цей потрапить…»

— Говори справу, вашмосте, — сказав ієромонах, — тут розмаїті чутки…

— Корпуси пана Богдана в дорозі на Смілу. Де його sedes belli буде — невідомо, а простий люд іде валом, друга армія його, полковники не впораються. Де зійдуться з коронними, там буде баталія. Але коли б і не було вікторії, то навіть exempla cruenta не допоможуть, бо справа не в Хмельницькому, а в народній волі — її вже ніщо не втримає, як не заверне ріки, що клекоче, назуп’ять…

— Як високо лічиш, вашець, силу нашу?

— Шістдесят тисяч принаймні…

— Має ж пан Богдан офіцерів, полковників, капітанів?..

— Гармату, оружжя досить?

— Гармати й оружжя, що здобуте на панах, а полковники зі старої конспірації: пан Кричевський, пан Теодорович, пан Нечай, пан Ґанджа, пан Виговський при ньому…

— Пан Іван Виговський?..

— Передався під Жовтими Водами.

— А за всіх найславніших, від нього йду, — полковник Перебийніс, за тим же простим людом стоїть, що й ми, не купиш його й не підлестишся, заприсягнув aut recuperari aut mori, як трибунові люду пристоїть…

— Де стоїть пан Перебийніс?

— В Заславських лісах… Під Махнівкою…

— Того мені й треба, — крикнув протопіп, — мені вашмостя посилає сам Бог… Іду до нього…

— А я від нього, отче, — сказав пан Ґжибовський, — не обізвусь, як тільки з-під Кракова, коли рушать і наші польські хлопи під стяги пана Богдана…

Бесідники обернулись і стихли, бо в лісі затріщало. Вартові ходили оподалік від обозу, а в обозі близько тракту, обставившись возами, палили з наказу княжни ватру, щоб відганяла звірню й комашню. Густі це бори за Дерманем, що далі до Корця, — а медунка пахне й лісова черемха, й іволга розспівалась, і ведмідь суне по ломаччі.

Римша пішов геть з чагарнику, повен дум, забув і про фравцимер, а гутірки при багатті слухав п’яте через десяте. Там, приєднавшись до обозу, розважали панянок подорожні: паволоцький війт Іван Кунцевич, державець із Замойщини Іван Томиславський і пан Гошовський, грецької віри, в дорозі до Звягля. В коло прийшли й отець протопіп, кульгаючи, але дивно прояснений, й задуманий магістр, пана Ґжибовського не було — або не показується, подумав Римша, або пішов, біда, той не дрімає.

— Знаю пана Хмельницького, аякже ж, знаю, — розправляв тучний паволоцький війт, лукава бестія, очиці так і бігають масненько, а говорив громово, як із бочки, — я в Чигрині бував, і в Суботові. Чоловік се могучий і мудрий, зайвого не скаже. Вже тоді я знав, що собі думає-гадає…

Але Гошовський усумнився.

— Так-то ти вже й знав, вашець…

— Присяйбі, що знав! Нехай от пан Томиславський посвідчить: не казав я, що пану Богданові руки сверблять до булави?..

— Щось не в тямці, пане війте…

— Так ти завжди, вашець, золотих слів не пам’ятаєш, а я перли мечу перед казна-ким…

— Який же він, — спитала пані, — добре уложений?

— Сутуло ходить, а кремезний, як ведмедюра. Що ж до уложення, то найдеться у витворніших палатах, як у себе вдома. Другого ерудита не маєш такого на Подніпров’ї. Латиною орудує, як римлянин, до того ж і по-французьки, й по-німецьки, й по-італійськи… Книг у Суботові мав цілий покій, може з найученішими конферувати. Знаєте, милостиві, як він Конецпольському відрізав, оглядаючи Кодак? Ні? Так вам скажу: хвалився покійний Конецпольський, що тієї фортеці не зруйнує жодна сила, а пан Зіновій-Богдан тільки посміхнувся й рече: «Що рукою збудоване, те й рукою зруйноване буде». От який він тятий на язик.

— Але шабля його ще гостріша.

— А чи пішов би ти, вашець, за паном Хмельницьким? — мовила панна Оленка, що прислухалась у кочі.

Війт же масненько посміхнувся.

— Не знаю, чи буде це до серця тобі, панно, але скажу від серця, яко до лукавства незвичний, а кругом, бачу, свої люди. То ж такого воєвождя чекали ми стільки літ. То ж провидіння Боже посилає його нам, ніхто інший. І коли треба буде йому й нас — міщан, купців, посесорів, то, хоч кажуть, що черства в нас душа, міряна від ліктя, підемо, як один муж, за благочестіє, за право, за волю…

— Амінь, — озвався Томиславський, — тако всі мислимо…

— Може, на людях того не сказали б ви, вашмості, — усміхнувся магістр, — але в лісі.

— Як і пристало вовчому племені, — зареготався війт, — і вовка до лісу тягне…

* * *

«Повідь, повідь, — Римша заліг на возі, віття шуміло над ним і високо-високо мигтіли зірки, — і чернь, і шляхта, і війти, й державці — всі до гострої шаблі пана Богдана горнуться. Рекгедіц, рекгедіц… Що магістр [є] конфідентом ребелізантів, то я, ще бувши у Львові, догадувався, але по кульгавому попові годі було сподіватись… І який знак собі показують? З уст мені вийняв пан Ґжибовський… Простого люду це війна, і благословить її Бог або чорт, все одно, щоб тільки панів знесли… Погріємось, погріємось… До пана Перебийноса пішов би, прийняв би мене на капітана, але поперед батька в пекло… Нехай інші наставляють шию… Поки не січуть, самому не лізти… На петлю буде час, а талярків і для мене вистане… Рекгедіц — святе діло, bellum civile — добре діло, тепла робота… Краще прикинутись дурнем і зберегти голову, як розумним бувши, втратити…»