День гніву - Страница 24

…Мость Виговський вже в дорозі, зробить добре діло, це панові Богданові найпотрібніша голова, розумна голова, за багато надто палких голів стане. Мость Височан збере свої легіони й когорти, дав би Бог, дав би Бог, й Януш Мазаракі тут добре дбає, й на магістра Рославця надія, ниті натягнено, вузли добре зав’язано, все за ордонансом пана Богдана. Коли б тільки швидше й мені наспів наказ вирушати на Низ, не терпиться… Конфіденції з паном Богданом шукав-єм не для привати, але для покари панам, яко єдиного руського народу і тієї ж братньої крови єсьм…

— Набік, собача кість, — крикнув, наїхав на Мрозовицького відділ кінників, саме знатне капітанство драгунії, вичепурене, під'їздило до садів княжат Заславських. Обтерто пана Мрозовицького кінською позлотистою збруєю, обдано кінським жаром.

— Показав би я тобі собачу кість, ляше, — скипів Мрозовицький й охолодив себе вмить, пропускаючи кінників, — твої гербові мазурські предки не гідні були б мені плечей підставляти, щоб я в стремено став.

Пан Мазаракі забороняв усяку бурду й сам Мрозовицький знав, що, дискретно будучи у Львові, не сміє себе видавати під загрозою горла. Адже шукали його суди й в’язниця чекала його, може, й так погарячився сьогодні, визиваючи Корсака, будуть друзі вельми ремствувати, але ж мусив за пана Виговського честь постояти чи ні?..

Біля саду княжат Заславських спинився. З палати, хоч було вже й за північ, смалили троїсті музики, з відчинених вікон у сад лились потоки світла, там учтували, як скрізь у Львові, до рана, а похмелившись, знов починали аж до вечора…

…І не шкодує музикантів, аж з ніг валяться, але грають панам, ріжуть віолі, бриньчать теорбани й лютні, а шляхта креше підківками, аж тріски летять з підлоги. На погибель свою, песі синкове, крешете. Протанцюєте свою Річ Посполиту. Глушите лиховість музиками. Може, не один з вас затанцює на груші, на корді, коли того заслужив. Гай-гай, колись і в Варшаві танцювалось, поки підстаростич теребовельський Стась Мрозовицький був у ласці, а не як тепер — баніт і злочинець… Гарні були часи, коли б тільки король й. м. Владислав слухав більше себе, а не кролевенят. Безталанний король, не такого королівства гідний. Знівечили його ці фазаножери, ці гортановстеки. Дали б вони багато, щоб мене, Мрозовицького, королівського пажа, мати в руках… А музика тне… Чи не заручини це панни Оленки Стеткевичівни з паном Корсаком? Кажуть, не найгірший майстер на шаблі, але що ж, і з таким помірятись охота…

Пізня пошта привезла з Кракова «Правдомовну газету», видавану в Празі, яка р[оку] Б[ожого] 1648 апрілія дня двадцять п’ятого стривожено доносила про загрозу Богемії генералом Кенігсмарком і про нову кампанію в Баварії: генерал Врангель перейшов Ізар і гонить цісарців. Отже, мир — не мир, війна — не війна.

В гурті читальників, що тиснулись до ліхтарні, щоб перечитати газету, завважено й Мрозовицького, його одяг скартабелата-шекелетки, що так не пристав до добротного обличчя, до його гордовитого посміху.

— Оборонці правдивого християнства не покладають рук, — сказав один з читачів, повновидий шляхтич, видно, з інтересом до арканів політики, — там пактують в Мюнстері, обговорюють пункти миру, а тут плюгавці-лютери своє підле діло далі чинять. Не мир заводити, а посікти їх усіх треба.

Інші були такої ж гадки.

— Добре сказав ти, вашмосте, скрізь підняла ребелія голову. Ось і в Англії благочестивий король під кормигою єретиків, і німецькі лютри ворушаться, й у нас схизматицька гідра підняла голову…

— Посікти, вигубити всіх в пень, скурчих биків…

Мрозовицький засміявся з тих орацій під ліхтарнею.

— Молитовно здіймають нації голос про мир, втомлені цією страшною війною, — сказав він, — а вашмостям тільки й в голові, що служба бездумному Марсові. До того ж це зовсім не за віру війна, мості панове…

— А за що ж ця війна, скажи вашмосте, коли ти такий мудрий…

Але ці бундючні й впевнені обличчя співбесідників, що повернулись до світла, не подобались Мрозовицькому. Не хотів встрявати в розмову, що скінчилася б бурдою, і махнув рукою, пішов геть. «Дурні, прости Боже, тяженні йолопи. Така їхня опінія, така їхня голова — пусте барило пивне. Верзуть, що дурний мозок шепоче. Так, як би кардинал Ришельє, католик, не підтримував єретиків у Німеччині, а католики Тюренн і Конде не спілкували зо шведами-лютрами… Ні, це не за віру війна, мості Бариловські і Бочковські… Фарисеї, гіпокрити чортові, вірою прикривають убозтво своє, латають неправду свою, матлярство, не знають того, що це війна націй за свою свободу, за визволення бідного простого люду від безправ’я страшного, від наруги кролевенят, так в Англії, як і в Німеччині, як і в нас…»

Його тінь швидко бігла по білих мурах. Пустошили вулиці. Здаля тільки цокіт підків, крик п’яної галайстри в заїздах, з їх розчинених дверей б’є полум’я, чутно пищання дівок. І пахіть, хмільна весняна пахіть.

…Ах, мні жаль великий, тужу безпрестанно,
тяженько вздихаю, як мні день настане… —

пісні навчив його друг з падуанського університету, чудний той поет і філософ Гедеон Юрій Рославець…

…Сидячи в дому, думаю,
що приятеля не маю,
жаль серцю моєму,
сидячи самому…

Феболунний, срібний у місяці Львів, роксоланський город, серед черемх і бузків. Ось з-під церковці святого Юра в дібровах, узявши далі садами, садами, узгір’ями до тихої мутнавої річки, ліворуч від Валів дорога до Краківської брами, жидівська дільниця, ось там вірменські заулки, струнчіє кафедра, оминув її, ось пройшов обхід, гуфець кінників (авксиліарні війська все йдуть на східну заставу, в Україну), ось і Римарська… Світить Олімп со звіздами… Феболунний Львів…