День гніву - Страница 156

156

* * *

Половина XIX ст., себто час українського культурного відродження, час посилених досліджень (під впливом гердерівських ідей романтизму) історичної старовини та народної творчості, час зародження модерної української політичної думки в колах Кирило-Мефодіївського братства, а також час кристалізації й розвитку української літератури, писаної живою українською мовою, — це теж час нового зацікавлення і переосмислення спадщини Хмельницького. І хоча всі значніші тексти про гетьмана були написані тоді в межах Російської імперії, в умовах царської цензури, — їхні автори змогли представити широкий спектр різних оцінок Хмельницького: від «успішного» схвалення у згоді з імперською доктриною аж до заперечення та засудження, включно із засудженням (в рукописних позацензурних віршах Тараса Шевченка) «святая святих» імперської ідеології: Переяславської угоди. Ті погляди-оцінки мали згодом могутній вплив на розвиток політичної думки в Україні.

Найпомітнішими серед зовсім лояльних щодо офіційної імперської схеми, проте усе ж таки позначених сильним проукраїнським сентиментам, були російськомовні твори 1830-х і 1840-х pp. — довга анонімно видана поема «Богдан Хмельницький» (1833), яку дехто приписує Михайлові Максимовичу, і видана 1843 р. драма Євгена Гребінки «Сцени з життя малоросійського гетьмана Зіновія Хмельницького». Оті розлогі, хаотично скомпоновані тексти, витримані радше в дусі сентименталізму, а не романтизму як такого, трактують гетьмана чи й козацьку традицію в цілому, із щирим пієтетом, проте на ідейному рівні вони свідомо й однозначно підкоряються імперській доктрині, — напевне-таки, наївно сподіваючись (аналогічно до того, як у XVIII ст. марно надіялися, декларуючи лояльність до царя, автономісти із Гетьманщини), що, представляючи українців як лояльних і «легітимних» «підданих імперії», можна буде добитися в імперської влади бодай обмежених прав і кращого ставлення до України… І якщо поема «Богдан Хмельницький» (що симптоматично присвячена цареві Миколі І) представляє «русского царя» як єдину силу, що може захистити козаків, а тому, мовляв, єдиним логічним наслідком дій Богдана Хмельницького є підкорення України Московією, то фінал драми Євгена Гребінки вміщує відверто пропагандистську сцену «схвалення» козаками Переяславської угоди, трактованої в драмі як акт беззастережного підданства владі «Православного Царя», «під високу руку якого» Хмельницький віддає Україну. У зовсім історично неправдивій сцені, підкидаючи шапки вгору, козаки з ентузіазмом горлають присягу на вічну вірність московському цареві. Сто років пізніше псевдоісторичні мотиви цього типу увійдуть у залізний репертуар соцреалістичних опусів із сталінського культу Хмельницького як «возз'єднувача братніх народів» у, мовляв, «нероздільний союз на вічні часи»… Очевидним завданням таких сцен, і в творах соцреалістів, і в драмі Гребінки з 1843 p., було, звісно, створення у свідомостях людей автоматичного (такого, що не підлягає сумнівам) уявлення про, мовляв, «загальнонародну» підтримку акту підкорення України цареві, — уявлення аж ніяк не підтвердженого реальними фактами історії. Проте такі засоби впливу на масову свідомість виявилися вельми ефективними й залишили тривалий слід в українській «колективній пам'яті» аж до сьогодні…

На початку XIX ст. дещо сміливішим, хоча й загалом витриманим у лояльному дусі, був написаний іще раніше (1829 p.), одначе так і не завершений і не надрукований за життя автора, російськомовний роман Павла Білецького-Носенка «Богдан-Зіновій Хмельницький». Не зовсім однозначне ставлення автора до спадщини гетьмана, зокрема до офіційного «міту Переяславської угоди», зумовлене сильним впливом «Історії Русів», до якої Білецький-Носенко ставився з особливим пієтетом, бо матір його була родичкою Георгія Кониського, якого він вважав автором «Історії». Утім, хоча він ставить наголос у романі на особі Хмельницького як визволителя України від польського ярма та на романтизації козацтва, офіційна оцінка Переяславської угоди залишається для нього таки непохитною і беззастережною аксіомою.

Проте вже по-іншому бачили й розуміли особу та спадщину гетьмана представники наступного покоління, зокрема учасники критично важливого для розвитку нашої інтелектуальної традиції Кирило-Методіївського братства. Один із надхненників та провідників братчиків, Микола Костомаров, став автором багатотомної монографії «Богдан Хмельницький» (1857, 1859), яка довгий час лишалася найґрунтовнішим твором про життя й діяльність гетьмана. (Костомаров так і не завершив ранішого белетристичного тексту про Хмельницького «Українські сцени з 1649 р.», однак переніс майже всі його елементи до пізнішої наукової праці). І хоч Костомаров загалом підтримав як позиції культу Хмельницького — визволителя України, такі офіційний імперський «Переяславський міт», він таки ставився до особи гетьмана виваженіше й критичніше. Як основоположник народницької школи в українській і російській історіографіях, він трактував гетьмана не як могутнього індивіда-вождя, що визволив народ, а як втілення й віддзеркалення народу, людину, яку покликала до влади хвиля народного повстання і яка далеко не завжди виправдовувала народні сподівання. Загальна оцінка Костомарова позиціонує Богдана Хмельницького біля центру широкого спектру думок про гетьмана, висловлених поколінням романтиків. Та, тим не менш, уже вона була суворо засуджена в рамках імперського дискурсу істориками на зразок Геннадія Карпова як «надто осудлива» супроти гетьмана.

156