День гніву - Страница 154

154

Навіть у творах козацької інтелектуальної еліти того часу (наприклад, у вірші «Про Жовтоводську битву» з 1648 р.) не бачимо особливого звеличення чи міфологізації гетьмана і не спостерігаємо (за нечисленними винятками) усвідомлення історичної важливості подій Хмельниччини. (Між іншими, такий стан загального нерозуміння епохального характеру визвольної війни під прапорами Хмельницького, бодай на початках повстання, чітко віддзеркалений у романі «День гніву». Хмельницький не лише не висловлює перед козаками далекосяжних задумів і не кристалізує планів боротьби, а незрідка неначе й сам не може зрозуміти, чого вимагає від нього історичний момент. Далекозоре розуміння «нового ладу», «Ordo novus», що його має принести Україні «козацько-українська революція», потаємно висловлюють лише одиниці — чи то реальні історичні постаті, приміром, генеральний писар і майбутній гетьман Іван Виговський, чи то вигадані персонажі на зразок Юрія Рославця, який є, власне, альтер еґо автора роману Юрія Косача…)

Одним із яскравих винятків серед творів 1640—1650 pp., який представляє постать Богдана Хмельницького в іншому світлі, є «Вілденський панеґірик». (Дехто, як приміром, Валерій Шевчук, вважає автором панеґірика леґендарного канцеляриста гетьмана Хмельницького — Самійла Зорку, який начебто теж описував у діаріуші по гарячих слідах подвиги козацького війська в час визвольної війни. Канцелярист Зорка, між іншими, зображений Косачем як марґінальний персонаж в романі «День гніву»: як співавтор, разом із Виговським, славетних універсалів Хмельницького). Автор «Віленського панеґірика» першим звеличує Хмельницького і представляє далекосяжне значення його боротьби. Гетьман зображений у панегірику як «Богом даний» визволитель Руси-України і прямий спадкоємець київських князів, бо після падіння Київської держави внаслідок міжусобиць поміж нащадками Володимира Великого щойно за Богдана Хмельницького Русь «на ноги постала». (Знаменно, що, згідно із загальним тогочасним розумінням історії, термін «Русь» однозначно й винятково пов'язаний тут із Україною і не має жодного стосунку до Московії). Проте, як було сказано, такий погляд на гетьмана у «Віленському панегірику» винятковий в українській літературі того часу, а після смерті Хмельницького 1657 p., — в часи Руїни, за яку багато хто клав провину на гетьмана, — тема визвольної війни і особи Хмельницького на якийсь час узагалі зникає з нашої літератури.

Втім, вона повертається на початку XVIII ст. з новою хвилею інтересу до Богдана Хмельницького та його епохи в українському письменстві, — виринає насамперед в сильно белетризованих козацьких літописах: від «Хроніки» Теодосія Софоновича і «Літопису Самовидця» (у яких постать гетьмана описана ще доволі нейтрально) до літописів Григорія Граб'янки й Самійла Величка, які прославляють Хмельницького як видатного державного мужа, «Мойсея» свого народу, і героя-полководця, якого порівнюють з Одонацером, Сканденберґом та іншими військовими героями Риму й європейської історії. Саме упродовж XVIII ст. в українській літературі виринає та, можна сказати, програмно розвивається культ гетьмана Хмельницького як «батька нації», творця Гетьманщини, блискучого полководця і досконалого дипломата. Цей культ виникає ніяк не випадково, адже це час посиленого конфлікту між козацькою старшиною та імперським центром, час послідовних зазіхань московських царів на землі і владу в Україні, кривавих розправ над українським населенням (особливо після поразки гетьмана Мазепи під Полтавою 1709 p.), обмежень виборів гетьмана, врешті створення контрольованої царем Малоросійської колегії тощо. В контексті грубих порушень автономних прав України та її населення провідні інтелектуали Гетьманщини поверталися до особи Хмельницького і теми Переяславської угоди насамперед для обґрунтування та захисту бодай тих обмежених автономних прав України, які були вміщені у «березневих статтях» Хмельницького і схвалені царем Олексієм Михайловичем у Москві 1654 p., але які були згодом порушені уже самим Олексієм та зовсім розтоптані Петром І та іншими царями, зокрема Катериною II.

Для «пертрактацій» з імперським центром особа й спадщина Хмельницького, який добровільно підписав Переяславську угоду з московським царем, була вигіднішою «картою», аніж постаті гетьманів-бунтівників, зокрема «зрадника» Івана Мазепи, на якого, за наказом Петра І, російська церква уже наклала анатему. Напевне ж, та дипломатична мета може пояснити в загальному лояльне (бодай на перший погляд) ставлення козацьких літописців супроти імперської влади і їхнє «схвалення» угоди 1654 p., яка підкорила Україну московському цареві… Щоправда, важко визначити, наскільки така позиція була зумовлена страхом авторів перед жорсткою цензурою, запровадженою царем Петром в Україні і терором Таємної канцелярії, агенти якої могли заарештувати й піддати страшним тортурам не те що автора крамольного твору, а й людину, яка сказала необережне слово проти режиму. Один із літописців, Самійло Величко, сам провів довгі роки (після 1709 р.) у царській в'язниці, на власній шкурі пізнавши ціну необережним висловам.

Урешті, наявне в козацьких літописах (здебільшого досить поверхове, декларативне) вираження лояльності до царя та Московської держави, недавно перейменованої Петром І на «Російську», не збігалися з програмою автономності у цих текстах, з постійним наголосом на окремішності козацької (української) нації й особливостях «одвічних прав та вольностей» в Україні, збереження яких гарантувала в основних пунктах Переяславська угода. Водночас апотеоз особи гетьмана Хмельницького як визволителя України та пафосне оспівування героїчної визвольної боротьби проти польського гніту мусили нагадувати народові про його прагнення до свободи і досвід давніших перемог, які повинні були посилити опір супроти нових агресорів.

154