День гніву - Страница 151

К оглавлению

151

Ю. Косач виробив свою чітку концепцію єдності модерної історичної повісті, яка ґрунтується на взаємопов'язаних ланцюгах історично-автентичних реалій, об'єднаних поетичною інтуїцією. «Єдність історії — ось що розв'язує модерна історична проза й драма, — переконливо доводив письменник. — Ствердження того, що все, що було вчора, і те, що є нині, — це ж одне, це характер, ритм спільноти і його прояви. Викриття вічного, понадчасового, історичного пляну, викриття душі нації в її змінному, але засадничо все ж тому самому ритмі зростання. Пізнання всіх сил своєї спільноти — це значить пізнання своєї історії».

Така надреалістична концепція дає можливість по-новому осмислити історичний жанр, що досі був доволі вузькою галуззю письменства. «Вона поширює його не тільки в мистецькому аспекті, але й усуспільнює як чинник виховання й боротьби. З музейно-архівної візії, виплеканої уявою мистця, чим був досі історизм, ця концепція утворює засіб пізнання правди. Вчора й сьогодні, дійсне й уявне, минуле й майбутнє, життя і смерть — перестають бути протиріччям. Історичний романіст із фрагментарних елементів і форм історії відбудовує історичну красу єдности й пов'язує наново реальності, здавалось би, зовсім різних світів — минулого й сучасного, в одне».

А отже, і завдання історичної прози чи драми, виходячи з цієї концепції Ю. Косача, «не відтворювати й розважати, також і не „кріпити серця“ в сєнкєвічівському стилі фальшування й підсолоджування минулого, завдання мистців — розкривати надреальні діючі сили історії. Вишукувати глузд історії й судити її чи як результанту людських прагнень, пристрастей її вождів і мас, чи як тканину боїв сил, боротьби ідей, комплексів, випадків, чи ствердження цілевости історії або ж повної безцільности історичного процесу, історії як вияву духу, волі або матерії, чи, врешті, історії як поля діяльности Бога, Провидіння». Лише в такому напрямі, за Косачем, можливе оновлення історичного жанру, що, на його думку, й на еміґрації виконав би величезне завдання збереження єдності нашого майбуття, розкривши перед світом могутні постаті й приховані сили української історії і надавши їм вселюдського, всесвітнього значення.

Адже в історії, в нашій минувшині автор шукав та знаходив велич, героїку, яка будує й окрилює, яка дає снагу до життя. Письменник переконаний, що історична сюжетність існуватиме завжди, доки існуватиме на світі мистецтво. Митець має жити однаково в усіх епохах. За словами Ю. Косача, відмовившись від розмов із минулим, відмовляємось і від себе самих, бо немає романтизму без історії, без романтизму немає нації, а без нації немає мистецтва.

Історичній прозі Ю. Косача притаманна постійна спрага за сучасною дійсністю, і тому вона ніколи не є штучною, віддаленою від життя. Історична проза становила для нього вхід у буття, буденне, реальне, але також буття неповторне, вічне. Розуміння мистецтва зв'язане з самим поняттям епохи. Відчути епоху, її світогляд можна з мистецьких творів, дивлячись на них очима сучасної людини. Саме таким і був Ю. Косач, який намагався не лише сприймати повсякденний світ, а й творити, вкладаючи власні поняття, власні почуття і ментальність у справу служіння народові. Письменник підніс українську літературу до європейського рівня, а його історична проза стала не тільки еталоном в естетично-художньому вимірі, а й створила сучасну модель українця-патріота з палаючим серцем.

Марко Роберт Стех
Роман Юрія Косача про «Цезаря степів» і «Ordo novus» — новий лад «козацько-української революції»

Тема визвольної війни в Україні у половині XVII ст. та й постать її харизматичного провідника гетьмана Богдана-Зіновія Хмельницького, неоднозначно сприйнята крізь призму різних оцінок його діяльності та спадщини, — це одна з центральних тем української історичної белетристики. І це закономірно, бо епоха Хмельниччини (приб. 1648—1657 pp., хоча ці роки не точні, бо ж війна продовжувалася і після смерти Богдана Хмельницького, під прапорами Івана Виговського чи Петра Дорошенка) — це один із визначальних епізодів нашої історії й епохально важливе роздоріжжя, на якому Україна та її народ вибирали й карбували свою майбутню долю.

З одного боку, велике всенародне повстання 1648—49 pp., яке (бодай на певний час) об'єднало під рукою гетьмана представників усіх станів українського суспільства — від шляхтичів та ієрархів церкви — через козаків і міщанство — до найнужденніших верств суспільної «черні» — досі лишається яскравою героїчною сторінкою нашої історії. Прямим її наслідком було створення на українських землях автономної, а то й на якийсь час де-факто незалежної державної структури — Гетьманщини, яка була багато в чому зразком і моделлю для всіх майбутніх борців за українську державу.

З другого боку, за судженням одного з провідних дослідників тієї доби, В'ячеслава Липинського, «величезна енергія нації в перших часах повстання була змарнована тодішніми політиками на торги за обмежену автономію», що й урешті призвело до «фатального розпорошення сил». Довга й кривава війна, майже без винятку ведена Хмельницьким на етнічно українській території, обезкровила Україну, перетворила Правобережжя на поруйновану вогнем та мечем пустелю, виснажила населення та підірвала державну економію, а відтак і змусила Хмельницького до підписання у 1654 р. доленосної та здебільшого невигідної для України Переяславської угоди з московським царем. А та угода, своєю чергою, після майже століття подальших воєн і урізання автономії та прав українців довела врешті до зникнення України з мапи Європи, розчинення Гетьманщини в державному тілі Московії і перетворення землі вільних козаків на провінцію авторитарної, репресивної Російської імперії.

151