День гніву - Страница 135

135

Не зготуєте собі легкого тріумфу, панове реґіментарі.

Що там з півночі вилискує, на тій переправі, мості Креховецький?.. Чи не нові секурси йдуть до пеських братів?.. Зійду з коня, шаблю взявши до рук. При браттях моїх хочу жити, хочу й умерти.

Звідки ж то вістовець такий?..

— Мості гетьмане, з правого крила ознаймують тобі радісно: полковник Максим Кривоніс тягне з офіцерами своїми Кошкою, Гирею, Диком… Вже січуться на переправі з панами Перебийносові молойці… шістнадцять тисяч тягне нас секурувати…

Кривоніс, Кривоніс… Радий мені був всадити ґанжара в серце. Гаспид-шкот. Нерівний муж. Кочовик, гидомир, дейнека, бродник. Генерал черні. Чортів генерал… Може, по юдину зраду приїхав? Може, насміятись з нашої недолі? Данайських дарів боюсь…

А ті у вісоні й у пурпурі виходять із туману. Віватують: на вікторію, на погибель хамству… Чи не завчасно, мості мої, панове кролевенята?

Хоч за деспект собі почитують сходити з коня, в піший лаві б’ються панянські хоругви Корсака й Осінського. Козацькі шанці здобуто. Морозенко відступає. Богун у конфузії. Тримає тільки Чорнота. Гори трупа на возах. Ще має козацька хоругва. На голові у Богуна Зацвіліховський з драгунією. Франкгаймові секурують. Гловацький авансує з охотними полками. Імпетують знов. Кварцяні й важкі панцерні, вчетверте імпетує Домінік Заславський на обозного Чорноту… Виє чернь… Стратять же серце Богунові до решти?.. Відсадити, в останнє секурувати лівобережцями… Дим і згар… Все заслало… Іржуть коні… Січа…

— Ваша гетьманська мосте, просимо — збережіть себе… Вже на цей пагорок імпетує гусарія…

— Страшне нещастя на нашу голову, ваша мосте…

* * *

— Боже! Вірю в Твою милість і до неї прибігаю. Прошу Тебе за цю сторону, за цю націю мою. Маю ворогів, маю й друзів. Кажуть одні, що Тобою, Богом, даний, другі з гноєм мене мішають. Але ті — пил і черва, світлості не можуть взріти. Може, зумію їм простити, може, й ні. Але не за себе просю, Господи. В цьому диму, в цьому пеклі земному націю мою сохрани, Господи, яко же твого Сходу Єгипет, млеком і молоком текучий, важко так і несправедливо нещастями й лихоліттями навіщений. Про це вічно проситиму, як і нині просю, так і по моєму сконі. Дай цій нації вікторію над супостатом, дай їй свободу в цьому світі. Бо тая нація Твоя, на окраїнах християнських, вірна від віків Твоя дщерь. Бо вона Тебе не покинула, й не зрадила, і не забула, бо вона — щит Твій і передмур’я Твоє, Господи. І коли мені нині не ощаджуєш важкої проби, ощади її у фортуні і в недолі, та не ощаджуй своєї милості і Твого над нею провидіння. Нехай же буде воля Твоя, яко на небесі, так і на землі…

43

Гетьманський драгоман Кульчицький притьмом втягнув голову в плечі. Пролітало ядро, добрий фунтовик. Юрій Гедеон Рославець аж зареготався. «Ціла голова, мості товаришу?.. Взяли, либонь, лядські пушкарі тебе на ціль… Гляди, бо от-от голови не схорониш…»

Кульчицький добрий товмач, зате кепський воїн: на лихо ж товктись канцеляристам у полі? «Але підождіть, — крикнув Зорка, весь посічений шротовинням, — ще й ви зсядете з ваших меринів, панове підписки, та й підете з шаблею в закопи!..»

В рику фальконетів затерявся Зорчин голос. Котилась громовиця.

Канцелярія, на задах морозенківського полку, куди під’їхав сам пан Богдан, била ретираду до вільшаника, під пагорок. І нечаївці, що прийшли відсадити Морозенка, не змогли оборонити шанців. Спішена драгунія Чорного, підперта голендерами, роз’юшено вдарила під прикриттям гармат. Козаків збивали з поля. Вінничани з Богуном, по мужній відсічі, таки вгнулись. Повз Рославця прочвалував Богунів син з закривавленим лицем, в погнутім панцері мчав до гетьмана по відсіч. Набати вили. «Гребельку здадуть, як би не шикували — не перешиковували, — зітхнув старий сотник з богуславської сотні, він присів з перебитою ногою й стиха позойкував, — не сила, не наша сила…»

Ядро за ядром запорювалось у землю, котре не попавши, котре трапивши в людський і комонний мотлох; вивертало мужів, розпанахувало брюха коням, і вились люди з одірваними ногами, з викаряченими від болю вирлами, дерли пазурами землю й димились кінські ґелюхи…

Не видно було, в якій фатизі було праве крило — все заволікав дим і ядучий жовтастий опар з хлані, але й там, під намісництвом Бурлая, либонь несила було триматись. Тут, на лівому крилі, ще мужньо сиділи Чорнотині в таборі: ляхи не могли проломити його, взяли тільки перші два ряди возів, скованих ланцями. Але покотились і корсунці, зламані їздним важким військом; гори кінського, людського труп’я залишаючи на шанцях, з боєм відступали до пагорків…

— Горе, горе, — позойкував сотник на землі, — добре вам, що ви то на конях, мене ж, каліку, ніхто не забере…

Обкурені, в роздертих жупанах, з мушкетами, ще бігли морозенківці, втративши серце. Здаля бачив Рославець, як над пішою купою звівся дибки кінь і полковник Мрозовицький (пізнавали його по малиновому шлику), хрипло вигукуючи, завертав тих, які затрясли штанями. В тумані й кіпоті люди губили шик, тратили голови, мало хто знав, де саме ворог. Тільки дзвінкий голос срібних сурем і віватування щоразу ближчали. Пани вже перейшли річку, вийшли на цей берег, здобули греблю, на цілій лінії глухо обвіщали козацькі набати відступ.

— Майстроньку, ви ж це?..

Піший корсунець, що біг з купою, важко дихаючи, кидаючи геть від себе важкі мушкети й вилки, перевів дух.

— Веремія, мості магістре… нехай Бог милує… Найгірший рекгедіц… то ж пізнав Транквіліонус Римша Марсову охоту… до самої смертоньки заректися б… Мужества мойого й так не оцінять…

135