День гніву - Страница 129

129

— Не поділяю твоєї думки, ваша мосте, — промовив Домінік, — багато правди в тому, що говориш, але на цей раз не реґіментарі вирішать, а сам воїн, воїн же у нас не жовтоводський і не корсунський, битний і смілий. Піде, не слухаючи ні кунктаторів, ні п’яниць, бо ненавидить Хмеля, як самого гаспида, й знає, що тут рішається доля Речі Посполитої. Вже перші зустрічі виявили нашу перевагу. Виперли ми гільтяйство знов із Костянтинова, в під’їздах і герцях зламали ми дух ворога, вже бачить, з ким має до діла… Кажуть, що серед хлопства велика тривога… А наша рука працює, конфідентів розпустили ми по всьому таборі, під’юджують чернь, перекуплюють старшину… Побачиш, може, ще завтра самі нам приведуть Хмеля у путах…

За річкою, за туманами, важучими, густими, мерко рисувався козацький бік. І там мерехтіло, свічіло море примерклих вогнів, але тихе, мов заворожене. Ця лиховісна тиша могла бентежити. Не чутно було ні віватування, ні пострілів, ні ричання мужви. Козацький обоз ні шиширхнув. Але й не спав. Роздався, сторожкий, причаєний, ждав світання.

— Ось там — річка, ця гнила, топниста, трясовинна, — показав чернець на чорну смугу, що тремтіла від райдуги вогнів з польського табору… — Ось там — гребля… Завтра нею підемо до штурму… Там — козацькі шанці й палісади… А там угорі… Ось те світельце, бачиш, високо над мрякою, ледве блимає — це лігво Хмельницького, пилявецький замочок… Хотіли його сьогодні дістати наші гармаші, але не дістали… Кляте гніздо…

Корсак мовчки вдивлявся в це негаснуче неспокійне світельце. Замочок стояв на одному з шести горбків, але його поглинула ніч, застав туман. Мерехтіло лишень це далеке віконце, либонь у наріжній башті. Господар його, мабуть, не спав. Може, стояв біля вікна й собі дивився на це море полуміні, море кострищ, на ці два табори, переділені чорною невеличкою річкою. Але його володіння простягалось далі. Корсак згадав, що сьогодні вже прибули вістовці з оповідями про криваві хлопські бунти під Ковлем, про пожежу на Володимирщині, про повстання в Ратному. Непевні чутки прийшли з Теребовельщини, з Галича… По Сян підуть покотом… хтось говорив ще в червні… й правда, пішли… Адже ж бурлить і в Білорусі… Сіверщина давно в руїні… Ні один з лицарства не вирвався живим із кігтів Гловацького… Пінщина рушила… біля Острога 25 тисяч гільтяйства бродить у лісах… а з Покуття, казали сьогодні язики, прийшов осадчий Семен Височан… п’ятнадцять тисяч у нього… поділені на легіони й когорти… в Карпатах гримить… А хіба тільки схизматики й українська віра горнеться до цього гаспида? Скільки ж то поляків має він, що із запорожцями побратимство тримають…

— Скажи мені, фратре, — вирвався Корсак з глибокої задуми, — невже це все йде від тієї суперечки за степову Гелену, пані Чаплинську-Хмельницьку? Я оце думав і, признаюсь тобі, втратив серце, навіть коли б і наша це була вікторія, не так легко спинити буде цю повідь… Гай-гай… Це не травень і не червень… Це вже вересень, мості брате, за той час багато води утекло, багато змін… Що було ягням, нині вовком стало… Голуби й ті драпіжні, наче яструби…

— Що ж, — посміхнувся фратер Домінік і блимнуло його обличчя в шарлатному повіві вітру, — те, що виклювалось, забруньчіло… Або ми, або — Русь… Або житиме єдина Річ Посполита, наше Імперіум, засноване Ягайлонами, або ці провінції втратимо назавжди… що більше тобі скажу: ця річка боронить усю Європу від руїни й пожежі… буде ж то кінець світу правдивий, коли зійдуться й руки собі подадуть два палії — Кромвель і Хмельницький… Світить їм одна мисль: володіння гільтяйства, загибель знатних… Загибель усього нашого земного, здавен установленого ладу, а постання нового…

— Треба подивляти, — сказав задуманий Корсак, уважно слухаючи черця, — неабияку силу цієї людини… Потрапив-таки він з нічого збудувати цілу воєнну махину… наладнати уряди… заснувати павутиння шпіонів… (адже ж не скажеш, що певні ми тут, що не слухає нас його вухо, не бачить нас його око)…

— Пов’язатись із потенціями, скажи, мості ротмістре, того не знаєш, що агенти його працюють і в Істамбулі, і в Семигороді, і в Яссах, і в Путивлі, і у Венеції, і у Парижі… Не бракує між ними й людей високої кондиції й шляхетного уродження…

— Чув я дещо про підкоморія київського Немирича…

— А Дон Музеллі в Луцьку, недавно ув’язнений? А Януш Мазаракі у Львові?.. Гай-гай, у Львові, ти б не сподівався, хто дає благословення цій гільтяйській ребелії…

— Хто, брате?..

— Боюсь навіть сказати тобі, — гнівно блиснув Збаразький, — не знаємо ще того певно, але чи не в келіях самого бернардинського монастиря, цієї фортеці католицизму й польщини, шукати маємо союзників Хмелевих…

— Так, — промовив перегодя Корсак, — сила цієї людини небуденна… Чи могли у себе сподіватись такої людини?..

— Ні, мості ротмістре, — вирік чернець, — сила цієї людини не з людських можливостей походить.

— А звідки ж, фратре…

Чернець оглянувся, стишив голос, так неначе боявся, що його може-таки хтось підслухати, вийшовши з імли, з цієї сірої ночі, протятої шарлатом.

— Людині цій дав міць сам сатана. А може, — додав фратер, — він і сам Люциферус, окаянний, гордий, рішений на прю з Господом…

Корсак притьмом перехрестився. Волосся під шишаком стало йому дуба. Але в цю ж мить, зовсім не зумисне, він, поглянувши на фратра Домініка, пригадав собі його гостре, вщерть зблідле обличчя, його свердлуючі палючі очі тоді, в заславському підземеллі, коли осліплював схизматицького попа… І йому стало ще страшніше. Може, тільки амулет, який мав під бармицею, ралець від мандрівного отця капуцина, боронив його від наступу демонів. Може, Люциферус був зовсім близько, може, таки осьде, біля нього?..

129