День гніву - Страница 127

127

— Того цілого заходу не потрібно, канчуками їх розженемо, гільтяїв…

— Ви не знаєте, мості пани, який то вже між хамами страх, яка то тривога…

— Тільки з поля збити, а решту довершить челядь.

— У колодках приведемо Хмеля!..

Проїздили, видзвонюючи срібними наусами й морхами, вимахуючи шестоперами й буздиґанами («Со panek, to hetmanek», — посміхнувся Корсак), п’яно пашіли, реготались — юрба безжурних гевалів, у раюванні, у похміллі, як у Кракові чи в Уяздові, аж Корсакові підступило до горла: собача ваша кість, мочиморди, фазаножери, периноспали, Епікурова чередо!.. Побачу я вас у полі, півнячі гребені, як потрусите штанями!..

П’яно перлись у темінь, у мжичку, високо присвічували їхнім ридванам доїжджаючі й псарі смолоскипами: живиця стікала в болото, вітер жадібно схоплював полум’я, в півтемені гризлись, іржали коні, тремтячи від студені, валила пара від них, а валками — непроглядними, забрьоханими, п’яними валками — в палахкотінні лучин гримів обоз.

Корсак відбився на узбіччя зо своїми двома панцерними. Стояв кінно в перемоклій опанчі, й повз нього котились, виринаючи з мряки, ридвани, де верещали дівки, сопіли вельбучні вельможі, що через тучність не могли сісти на коня, йшла піхота, чалапаючи по болоті, їхали карети, фургони.

У тумані, що стояв густий і сірющий, тремтіли вогні. Видавалось, що там, на видноколі, розкинулось велетенське місто й вивалило свої ґелюхи — сокотливі гамірні вулиці й майдани.

Плохий піхотинець топтався при дорозі, прив’язуючи мушкета до вилок. Був русявий, кріпкий, мабуть, з ланових полків. По лобі, по щоках йому стікала вода. І кляв у песячу кість цю негоду й цей похід, мабуть, сам із курпівських кметів, а тепер відбився від хоругви.

— Добре ж то панам у ридванах, на аргамаках, а ти, Мацьку, міси болото…

— Що ж то за Мацько такий? — нагнувся до нього Корсак, задзвенів наручнями.

Піхотинець підняв тихі очі.

— Мацько то є, прошу пана, з ланової піхоти князя Любомирського.

— Будеш мати завтра коня, — потішив його Корсак, — може, й три приторочиш, Мацьку…

— Може, й мене приторочать?..

— Так собі не віриш?..

— Собі — не собі, а мості Хмельницькому вірю, в нього довші руки, бо двічі вже, не лиш панів, а й гетьманів ликом приторочив… А нас, Мацьків, то, може, ще й потішить…

— Чому ж то так?..

— Бо нові вироб’яки подарує! За княжатами давно ходимо босі…

Зареготався і щез у мряці, здоганяв своїх, може, присівся до котрогось возу. А Корсак торкнув коня.

Перші хоругви гусарії наближались до пилявецьких переправ.

40

Янтарним струмом важенний херес, світюча калиновість аліканту, золота ріка токаю, й меди, й меди розлились, валять з ніг. У пурпурному саєтовому шатрі пана коронного комісара, реґіментаря, й. м. княжати Заславського раювання досягає вінця, переливається через вінця грановиті:

— То не херес з іспанської королівської винниці, то дзвінкий фалерн, пане брате мій, як у Римі…

…Божкові Бакху поклонімось,
Те Deum laudamus…

У князя Остророга заплітається вже язик, не слухає свого пана, витворного новітнього Петронія сарматського, переплутує Горація з Вергілієм і ніяк не відчеканить, як бувало, золотого ямбу.

Миготять в рожевистій імлі, мов на барці, що виплила, знаджена сиренами, назустріч грай-морю виплила, пуцуловаті, тучні, набренілі обличчя — то раює шляхта на погибель хамству…

— На погибель, заправду вам речу! — перекрикує староста Фірлей гомінку галайстру. — Нечуване карання нашій отчизні. Кого холопський меч досягнув у безбожній руці…

— Або зі шкури обдер…

— Або очі вилупив…

— Або ніс і губу відтяв…

— Знаємо, знаємо тую ганьбу, той ґвалт!..

— Дісталося й святиням нашим, і капланам, і черцям, і панянкам, посвяченим Богові. Остання впала б на нас покара, коли б ми життя нашого, маєтностей наших і слави мали постраждати від гільтяйських рук…

— Маєтності наші… secundus vitae nostrae sangui! — вигукнув Остророг, холітаючись.

— Яко без крові важко жити, tandem боронити її й при ній умерти мусимо…

— Серйо, панове, серйо…

— А як усіх хлопів вимотлошимо, виголимо, хто нам орати, сіяти буде?

Посміхнувся молодий Оссолінський. Але язик заплівся та й поверз уже зовсім несусвітне. Пан староста заточився і упав на коберець, на атласні подушки, а друзі, на сміх, виплеснули йому мальвазію в лице. А там захекався, зарохкав, як кнур. А хрустальні пугарі, висвічуючи, пішли далі колом.

— За побратимство лицарське!

— За отчизну, що в небезпеці!

— Назустріч ворогові!..

— Посічемо песького сина!..

— Канчуками розженемо, не треба й кулі тратити.

— Поскромлена буде ця чума, приборкана повідь…

— Але вже навіки! Щоб самого імення Русі не було!..

— Натішимось каранням своєвільних куп!..

— Руки порубати всім, за чергою, всім…

— Ласки нікому не давайте, нікому не фольґуйте, мості панове… Чи сват, чи брат з давніших часів, усіх рубайте…

— Актора ж найголовнішого, смородливого пса, п’яницю, відьомського любаса, гунцвота…

— Хмеля гіресобачого…

— В клітці, мості панове, на варшавський ринок повеземо, у важких кайданах лишень…

— Щоб не вирвався…

— Знахар, відьомськими чарами ворожить…

— Залізо перекушує…

— На лобне місце у Варшаву, мості панове…

— Цей раз уже не вирветься…

Януш Корсак брів, як у тумані, по цьому шатрі, шукав тверезішого обличчя, пливкіше слово хотів чути, але застали йому дорогу обважнілі, вилискуючі від туку й вина личини, облаплювали і його, втім, не пізнаючи, кухлі і пугарі тиснули йому в руки й пашіли в лице винним паром, п’яним жаром дихали, відводив їх лапища, пробачався, не чоломкався, нахмурений ішов далі, переступав тілища на коберці, освинілих уже зовсім вельмож, що лежали в своєму блювотинні, рохкали й стогнали або качались, облапавши розісміяну, в спорзно роздертих брокатах і фалюндишах, дорогу дівку…

127