День гніву - Страница 12

— Так, мій сину. Добрий ловець душ повинен багато речей сприймати, не показуючи того, що він їх бачить. Запам’ятай це. Щойно згодом, коли він опанує свою волю, тоді, сину мій, зможе він кермувати своїми учнями так, як він того хоче. Наша сила, мій сину, сила товариства, не в аскезі, не в святості, а тільки в добрій організації… Ти не розчарований? Ти, може, іншого чекав? Чи не бентежить тебе моя мова?

Вони йшли далі, вниз, з узгір’я. Проти них, уже й не так далеко, мов на долоні, чарівливою іграшкою струнчив монастир о[рдену] о[тців] бернардинів. Вежа, мов свіча, взбивалась угору, черкала хмари. І мури, й верхів’я будівлі обдав захід, розгорнув сувій кармазину, темного, аж кривавого. Отець Мокрський завжди, йдучи цією дорогою, не міг остоятись владній силі цього вечірнього краєвиду, цього лиховісного краєвиду.

І капітан зітхнув.

— І віками приречена ця пишна, ця благовонна земля, Богом обрана сторона бути довіку Campus Martius. Брязкіт меча й заграви. Вогонь і меч. Братня війна і січа. Постійний рокіт рокошів.

— Не говоріть, отче, — промовив юнак, перебираючи чотки, — я сам втілення цієї двоїстості. На мені прокляття приреченості цієї землі. Руського роду й я…

Мокрський посміхнувся з деякою гіркістю.

— Коли б усі люди руського роду були такі, як ти, мій сину, не знали б ми жахіття Солониці й Кумейків. Але скажи мені правду, тільки правду, сину мій…

— Що, патре? Ви знаєте, що від мене ви чуєте тільки правду…

— Чи не відзивається в тобі кров дідів, чи не кличе тебе твоя натура руських княжат, рубіжних лицарів?..

І знов ледве-ледве посміхнувся капітан о[рдену] о[тців) єзуїтів, вдивляючись пильно в юнака.

Але юнак витримав цей погляд.

— Єдина мисль моя, патре, бути достойним цих шат. Єдина мисль — навернути Схід на правдиву віру…

— Амінь. Не вертаймося ж до цієї матерії.

Ішли мовчки.

А в снігових хмарах, що плили над садами, над Львовом, над кафедрою й Бернардином, страшна влада Женщини-Бісиці. Невгомонної. Ненаситної. З’ява така близька — юнак заслонив набренілі очі. Точені рамена, до них би припасти спрагненими устами, злива золотої коси, залом атласної шиї, непокірні уста, розхилені уста, жагтіння жаги…

— Господи, молю тебе, спали ці мислі, ці привиддя демона знівеч…

…Біс перебігав дорогу. По камінних плитах його слід, його гусячих лап, свинячих ратиць.

Свята вода в притворі. Прогнання кушення, прогнані біси. Ллється шарлат крізь високі прорізи вікон. Тремтять свічі. Як душі, займаються їхні палахкотіння.

Господи, милостив будь мені, грішному.

* * *

Тверда воля, невгнута воля — закон когорти. Когорта спасе цей край. На Схід біжать дороги. Крочать браття, воїни когорти. Над Дніпро, в степи, де вихор схизми. Пропалена буде ця земля, навіщена вогнем і мечем.

Послушник торкнув отця Генцеля за рукав. Капітан стояв у глибокій задумі. Юнак біля нього впав навколішки. І з вівтаря била світлість, розтинала сутінь. Вота важучі, пишноцінні, діамантові, щирозлоті іскріють в свічах. Наливаються рубіни в короні Богоматері…

— Це кров, кров, патре…

— Тихо. Гніву Божого не відвернемо. Молімось за злагіднення його. Молімось за те, щоб ця хуртовина не спалила всього, що живе.

— Що таке, патре?

— Ще міцнішими мусять бути в цей страшний час, в цей день гніву воїни когорти. Вогненна проба зближається. Речі Посполитої, християнського передмур’я ребелія. Хмельницький виступив назустріч збройним і панцерним силам гетьмана коронного…

І вірні стали на коліно в сутінку, дехто впав хрестом, а шепіт, шепіт пішов під склепіннями аж до притвору.

…Шомберг і молодий староста барський Стефан Потоцький ідуть назустріч Хмельницькому…

…з коренем вирвати будяччя…

…нарешті стяти раз на всі віки козацьку потвору…

…Аннали Полонії випишуть на вічну пам’ять несмертельної слави подвиг пана коронного гетьмана, оборонця рубежів: знесення січового гнізда розбійницького, приведення винників до правої покари.

…Свята Мати Ченстохівська й Обдахівська, хороните лицарів Речі Посполитої…

По скінченні богослужби патер Мокрський сказав:

— Пройдімось по садку. Натура заспокоїть пристрасть і приверне рівновагу ума. Ні, мій юний друже, скажу тобі те, чого не сказав би іншим: на цей раз над Полонією марево затяжної й важкої війни. Ukraina vera est Campus Martius. В сліпій злобі, в нерозумі й гордості не бачив з нас ніхто, ніхто, крім кількох далекозоріших, тієї сили, що роками дрімала, зростала, клекотіла у підземних джерелах і руслах, проривалась іноді, як вибухи ще не зовсім скипілого вулкану, а що мали ми на приборкання тієї сили? Канчук, дибу й плаху…

Але юнак твердо сказав, мов бачив перед собою ненависного ворога:

— А що іншого, патре, заслужили ребелізанти, підлі пахолки, нікчемні хами Наливайко, Трясило, Павлюк, Остряниця, що порвались на маєстат Полонії?..

Гендель Мокрський здивувався жазі юного ренегата. Невже так скоро спалюється, вивітрює закон крови? Адже ж рід Збаразьких ще досі вагається, ще досі між Сциллою Полонії й Харибдою України… Юнак відповів на його думки:

— Юрій Збаразький я є, патре, правда, у світі, тут, у чині, я тільки смиренний Домінік. І, може, мучить мене, глодає мене мисль, що не всі з мойого роду збагнули прірву темряви, в якій ходять, не всі доступили ласки…

— Але бувши в ласці католицької віри, мій сину, хіба треба зараз же міняти й народність, мову й звичаї предків?..

— Тільки Полонія — запорука перемоги вселенської церкви. Тільки маєстат Речі Посполитої, тільки меч її лицарства прокладає дорогу благочестивій вірі… А руська народність, що роздирає мій рід, не зможе схоронити віри…