День гніву - Страница 114

114

* * *

— Бачиш, вашець, — сказав Морозенко, коли Римша несміло заглянув по півночі в намет, а там ще світилось, — кращі люди наші, а такі невірні, а такі важкі! З найкращих треба вибирати. Щоб при нашому панові Богданові стали валом. Щоб йому допомогли раз тую гідру згнобити. Інакше не буде діла. Інакше заклює нас вороння, як клювало досі. А я, — сказав реґіментар із притиском, — коли б мав тую галайстру, кожного десятого з неї прикувати до гармати — прикую. Вб’ю. Змету, згладжу. Віриш і ти в нашого Одонацера так, як я, так, як Рославець, так як Богун, як Креховецький, Стеткевич і многі з нами?..

«Хіба скажу йому, що не вірю або що вірю в Кривоноса», — подумав Римша і сказав:

— Вірю.

Його кирпатий ніс блищав.

Морозенко пильно придивився до нього. Напевно ж знав, що личина хитрюща й лукава.

— Будеш, вашець, при мені товаришем, хоч на коні, — посміхнувся, — виглядаєш, напевно, як собака на паркані. Але матиму для тебе іншу службу…

Бандури солодко бриніли. Не видно було бандуристів — співала, здавалось, неозора лучиста ніч. Обрії від костянтинівського боку дзвеніли лунами, пожарищами, а ще вище плили чорні тучі.

Римша так і задрімав на килимі. Й. м. Мрозовицький писав листи.

35

Перебийносові купи, круто завернувши з-під Костянтинова на Бар, чули вже, що гетьманська армія вже в Острополі.

Рушив уже старший, гомоніли, не діждався панської ласки, а може, йде Яремі насипати на хвіст солі? Посміювались: той уже насипле! Як батько Максим не добуде Вишневецького з гадючої нори, то ніхто інший, а що добуде, то, певно, навіть у варшавському костелі під полом, навіть у Гданську знайде катюгу. Дехто говорив, що Хмельницький іде назустріч королівським комісарам, буде з паном Кисілем шепотітись, усе ще його нудить думка про мир.

— А який мир з ляхами, — казав полковник Гиря, — хоч голову на голові положимо, а всією силою підемо на військо Речі Посполитої…

— Шаблями відіб’ємось — не трактатами, добре мовив батько Максим, — викрикував Габач вже в новому жупані, ще малиновішому, ще пишнішому (казали, заслужив собі туркуси й самоцвіти в костянтинівській іграшці), — поки там послам гилу морочать, під Вишневецьким вже он двадцять тисяч шляхти стоїть….

— Що той пан Богданко собі думає, гади?

— А ми тільки свого пана Максима знаємо, — обертався в сідлі до знатних полковник Хвесько Халецький, — з ним, панове лицарі, під його чеканцем пів-України пройшли, знаємо його руку…

— Він старший у нас!..

— Кращого не треба, людкове, кращий тільки заткне чаплине перо за шлика, тільки застіжками засвітить, так про свою голу братію й забув.

— Як саламаху їв з нею, як нужу бив…

— А нам кармазинників не треба…

— Не дивись, що на гирі шапка-бирка, аби розум був під биркою…

— Перебийніс не забуде братії, отамання, — змахував Гошовець золотистого чуба з чола, — матки-сіроми не забуде, не погребує братом-голоколінком! Що йому, те й нам, так і Варшаву поділить, ще доживете: хто пан, то за панським тягни, а наше все одно зверху…

— Коли б то Хмель не тягнув за поли, то поїв би Максим, батько-орел, з нами коні у Віслі…

— Ще й у морі напоїть!..

— Коли б не солоне було!..

І раду радили, стаючи таборами в остропольських лісах: що Хмель собі гадає, його річ, та краще нехай би вже далі бавився зі своєю Оленкою, в Чигирині гуляв медовий місяць, нехай би себе дурив панською ласкою, Кривоніс же не повернеться на звиклі місця, як того сенатори хочуть, це вже ляхи судіть самі — не ваша Україна.

А старший молойцям — Кривоніс. І тим, що на Поліссі з Кривошапкою, й тим, що за Києвом під Гайгурою, й тим, що на тому боці з Худорбою, — все рідна братія, голоколінна. Та й не всі, що біля Хмеля, зреклися сіроми, он полковник Остап Гоголь уманський, й Ґанджа — молодець, і Полуян, всі за нами потягнуть, від черні не відхрещуються, як ті інші.

Може, й гадають собі — їх мості Виговські, Нечаї, Мрозовицькі — разом із Хмелем Кривоносових наховстати? Закороткі руки, кармазинні пани.

— Поки ви в Паволочах і Чигринах сиділи, — грюкнув Габач кулаєм об стіл, — ми тут панським мечам наставляли лоби, не за вас, пани мої хороші, а за братію! Щербами закарбували ми шабельки, що перша щерба: Бершадь! Що друга — Немирів, що третя — Нестервар, Полонне, Махнівка! А на шиях немає рубців? А все на те, щоб від Сатанова та й по Случ була таки наша, правдивая Україна — без пана, без жида, без ксьондза. То тепер же він іде, старший Хмель, — посміявся Хвесько Халецький під половим вусом, — щоб нашою крівцею багатіти?..

— Щоб нас Яремі продати, он що!..

Витягали півшаблі з піхов, гриміли наручнями, бились у груди, шльохали:

— Тільки Максим, наш батько, на цілу Україну один, з ним і помирати, іншого не знаємо.

Генерал же черні не виходив із свого шатра. Казали — над мапами сидить, з інженерами-німцями, взятими в полон під Костянтиновом, раду радять. В обозі везли якісь апарати, понакривані рядном, й гуторили пошепки, що апарати ці на те, мовляв, щоб рвати скелі кам’янецької фортеці. А то самий сидів генерал в головах у свого раненого вістовця, у Кирика-хлоп’яти, годинами сидів, не виходив ні до гульні, ні до ради. Генерал чогось чекав. І чекав увесь обоз, що роздався остропільським лісом вздовж широкого барського тракту. Плили низько хмари, бундючно, грізно. Літо стрічалось з осінню на потоптаних незжатих ланах, праосінь літала срібнониттям, і під хмари збивались ключі лелек. Може, відлітали від цієї знівеченої землі, від румовищ і погару. Наливались хмари винним малиновим гудом, і бори лунно стугоніли, чорнющі, насуплені. Прогоріло літо, як пожаром схоплений хмиз, пропалило вижари, випило річечки й озерця, висушило груду, а хто знав, яка прийде осінь? Де просвіт, там луна. Над дорогами шишаки й вив’ялений труп. Заслав ще горить, казали Кошчині вістовці. Принесли генералові ключі, а сам Кошка завернув з молойцями на Межибіж. І з заходу горить — панські під’їзди заходять від Збаража, поночі багряний хрест тліє на небі, о, ще цій війні не кінець…

114